Найпотаємніша любов Вітру та Пустелі, авторка Еріка Аджайа

Уривок з життя Хамсін та Сахари

Здійнявся вітер в пустелі, перекочуючи пустельні колючки та насіння. Небо доки ще видно – голубе, ані хмаринки. Ні душі…

Вітер набирав своїх обертів, а піщані дюни заспівали свою пісень:

-Ми однісінькі тут і вдень, і вночі.

Мандрівник проїде коли не коли.

Караван пройде, але сумно нам

Вітер та небо – вітання щирі вам.

В повітрі розливався палаючий вогонь сонячних промінів. Ані душі. Але і попелища не було. Хамсін увійшов у свої права – володар пустелі та могутній впливач на те, що є за обрієм.

Караван застогнав – їм треба вспіти пройти якнайдалі, поки Хамсін не заполонив всю пустелю пиловою темрявою.

-Я прийшов. Ти мене дочекалась… - ніжно прошепотів Хамсін своїй коханій Сахарі.

-Так, любий. Як завжди, - відповіла вона, червоніючи. – Тільки діти-дюни нервують…

-Прийшов час їм звикати – зміни є невід’ємною частиною буття, - по-філософськи промовив Хамсін.

-Вони сумують, що одинаки! – заступилася Мати-Пустеля.

-Але ти в них є! – вигукнув Батько-Вітер. – Тим паче вони дорослішають, змінюються… Зрештою, ВОНИ Є! Чому дюни це не цінують? Я ж намагаюсь…

-Любий, - прошепотіла кохана Пустеля, - вибач…Я теж скучила за тобою. Ти приходиш лише два рази на рік. Деякі дюни-діти ще не усвідомлюють, що ти є!

Хамсін від почуття провини здійняв клуби пилу.

-Коханий, не треба, будь-ласка, - почала заспокоювати свого чоловіка Сахара. – Ще караванам пройти треба якнайдалі від нас до сестри моєї Сахелі.

-Добре, моя Сахара. Ти єдина, хто може мене приборкати… - зітхнув, заспокоюючись Хамсін.

-А ти – єдиний, хто може приборкати мене…- грайливо засміялась Сахара.

Пилинки затанцювали у повітрі, Хамсін щосили подув. Дюни загомоніли:

-Він прийшов, він прийшов!

-Ви чули це? А чи бачили?

-Мати, аль’уму الأم, зустрічай Тата, баба بابا!

-Ми твої діти - аль’атфала الأطفال! У-у-у-у…

- То ви впізнали батька! – сентиментально загудів Хамсін, емоційно наганяючи пилу.

-Так, на’ам نعم, - гудінням відповіли діти.

Затанцював свій танок Хамсін, цілуючи Сахару, обіймаючи діточок. Здавалось, що нема у всесвіті нічого окрім них – Вітру, Пустелі та Дюн. Але вдалечінь лунали караванські пісні.

Хамсін хотів розлютитися та накинутись пилом і бурею на караван, але дружина зупинила його вчасно.

-Коханий, ти обіцяв! Дати каравану пройти якнайдалі звідси. Сахель чекає на караван…-лагідно промовила Пустеля.

-Гаразд! Дякую, що нагадуєш мені, моя гарнюня, - Вітер з любов’ю обійняв Пустелю та ніжно наїжачив Дюни.

Караван мірно рухався в напрямку Сахель. Було дуже спекотно. Як кажуть бербери «Хамсін прийшов, араб пекло знайшов». Пориви вітру здіймали багато пилу, верблюди лягали на пісок в очікуванні, коли вітер затихне. Бербери ховалися за верблюдами. Такий спосіб перечекати був єдиний порятунок для тварин та людей.

Хамсін ущух. Пустеля наповнилася тишею. Караван знов продовжив свою подорож до Сахель, минуючи Емі-Кусі, кам’янистий простір – регі.

Вночі Вітер змилувався та ніжно закуняв в лоні своєї Пустелі. Але на ранок Хамсін показав всю свою мужність і Сахара в захопленні милувалася своїм чоловіком. Діти-дюни підспівували батьку.

-Подивись, які вони у нас гарні та неабиякі, - звернувся Хамсін до Сахари, - наші діточки: бархани, схожі на півмісяць, неперевершені зіркові дюни, а лінійні, немов змійки! Пустеля моя, ти незрівняна!

Вітер панував напротязі людського місяця. Свідками найпотаємніших відносин були Місяць, Сонце та Зорі. Коли Хамсін пішов, Дюни та їх Матінка – Сахара засумували. Проте коли прийшла весна, Пустеля причепурилася яскравим багаттям зелених кустарників та верблюжих колючок з червоними та рожевими квіточками в очікуванні свого єдиного та бажаного чоловіка – Вітру!